Дзвін шабель,
пісні, походи,
воля соколина,
тихі води,
ясні зорі —
моя Україна...
Майбутня українська письменниця (Марія ПРИГÀРА1908–1983) наро-дилася в Москві. Згодом батьки переїхали до Криворіжжя, де маленька Марійка вперше почула українські пісні, захопилася природою. Згодом вона закінчила Одеський інститут народної освіти.
У 1930 році побачила світ перша книжка письменниці для дітей.
Марія Пригара написала понад три десятки книжок різних жанрів: вірші, казки, п’єси.
Не одне покоління дітей захоплено читає її збірки «Козак Голота», «Михайлик — джура козацький».
КОЗАК ГОЛОТА
Ой же й широкі дунайські степи: ні кінця їм не видко, ні краю… Ширяють над степом орли-сизокрильці, виглядають згори необачне птаство. Як звечоріє, хмарами летять на степові озера дикі гуси та срібнопері лебеді, не бояться нікого: хто там буде в степу їх полохати! Хіба часом вискочить на горбок тонконогий сайгàк чи здоровезний тур вихилить із трави лобату голову, наставить роги, пошукає — з ким би його позмагатися силою?
Стелиться степом битий шлях: ним татари-буджаки ходять з Дунаю до Дніпра, а звідти на Дніпро-Славуту.
Палять дорогою села, хутори-зимівники, хапають, кого перестрінуть.
Гірко плачуть бідні бранці, йдучи тим ординським шляхом. Розлучить люта неволя дочку з матір’ю, сестру з братом, чоловіка з жоною. Усіх продадуть на ринку татарські мурзи — кого в Туреччину, кого персіянам чи арабам,
жменями насипатимуть у глибокі кишені вторговані за ясир золоті цехіни.
А хто ж то скаче шляхом? Може, татарин, приторочивши до сідла сирицю, женеться за якимось бідолахою, що втік з улусу на світанні, коли задрімала сторожа?
Ні, то не татарин, то запорожець скаче. Не з товариством їде, сам-один верстає шлях до Дунаю. Раз по раз стає в стременах, оглядає степ з-під долоні, зсунувши на потилицю шапку. А воно й шапка! Травою підшита, вітром підбита, тільки й того, що шлик є та китиця! І жупан розпанаханий, крізь діри голе тіло світить. Як є козак Голота, що про нього ото пісню співають:
Ой там гуля степами козак Голота,
не боїться ні вогня, ні меча, ні третього болота!
Та запорожцеві байдуже: Голота, то й Голота! Хоч шапка дірява, зате кінь добрий — три дні біжить, не втомиться. Хоч козацька одіж і в дірках, зате зброя справна: і спис є, і рушниця-пищаль за плечима, і гостра шаблюка
при боці. Ще й важкого молота-келепа до сідла приторочено — ворогів у бою влучати.
Не на гулянку вибравсь козак із Січі аж до Дунаю. На одчай душі скаче в татарську орду — визволяти свого побратима.
На полюванні одбивсь шибàйголова од своїх, погнався зопалу за табуном сайгаків — і наче у воду впав. Помчав Голота шукати — тільки шапку козацьку знайшов біля степової могили, на прим’ятій, потолоченій траві. Мабуть, розігнався Максим та й наскочив у степу на татарську
зàсідку.
Місяців зо три й чутки не було, а оце прибила звістка на Січ, що бачили Максима в колодках у місті Кілії, у багатющого мурзи Гасанбåя. Править за нього мурза тяжкий викуп — три тисячі золотих цехінів. Не буде викупу, казав, продасть бранця, куди сам схоче…
Засідлав коня Голота — й гайда до Кілії. Пропаде Максим, замордують у неволі… Золота ж узяти ніде!
…А вже ген-ген курять димки на
обрії: чи не Кілію видко? Мріють удалині чорні цятки: то пасуться край
міста табуни та отари. Їздять коло них верхи чабани в кошлатих кожухах, бігають злющі пси. Час, мабуть, звертати. У тих ординців очі, мов у
шулік: хоч і за п’ять верстов угледять гостроверху козацьку шапку.
Скочив із сідла запорожець і повів коня у глибоку долину.
Шумить у долині одвіку не кошена трава, хлюпотить у
комишах срібноводе озерце, а на схилі здоровань дуб розпросторив темні вузлуваті віти. І пàша коневі є, й вода — чого ще треба подорожньому!
Пустив на попас коня, а сам поліз-побрався на високо-го дуба — роздивитися, чи таки ж немає поблизу ординців? Глянув пильно — нікого не видко: тільки табун блукає на обрії…
І спàло тут на думку козакові: а може, пробратися до Кілії з жебрацькою торбою? Пустити очі під лоба, зігнутися в три погибелі: «Подайте сліпому-невидющому!» — ходять і в орді старці та каліки за проханим хлібом…
А йому — аби до того Гасанбея добитися, вèстежити, чи ще тут Максим, чи не продано його кудись на галери.
Може, й пощастить: чи побачить крадькома, чи знак побратимові дасть. А там — козак не в тім’я битий: щось та прирозуміє!
З такою думкою зліз запорожець із дуба. Глянув на сонце — на обрій хилиться: недалеко й до смерку. Попоїв житньої соломахи з водою і ліг у траву спочити на часину.
Незчувсь, як і заснув, поклавши кулак під чубату голову.Та не так сталося, як гадалося! Спить козак і не знає,що на нього чигàє лихо. На своє безголів’я вилазив на дуба: накинув його оком не хто інший, як сам старий
мурза Гасанбей. Виїхав мурза по обіді в степ — глянути, як там пасуться його коні та вівці, допильнувати чабанів: чи не пече котрий нищечком хазяйську овечку, сховавшись у байраці.
Та й запримітив — не димок од чабанського вогнища,а козака на дубі, що, не дуже хапаючись, злазив собі погілках на землю, мов і не в чужому степу виглядав ворога,а сидів на тому дубі на чатах десь у Великому Лузі.
Аж затрусився Гасанбей, як угледів, серце заграло вгрудях, мов у молодого. Бач, куди потрапив зухвалий січовик, бач, як вистежує та винюхує! То не втече ж він звідсіля, побіжить за конем, мов собака на припîні!
І вже мчить Гасанбей у долину, розважа в думці, як спійма козака
живцем, без жалю періщить коня важкою нагайкою.
Може б, і пропав козак без усякої слави, та почув вірний кінь щось недобре, захропів, тупнув ногою: «Уставай, господарю!».
Схопився Голота мов опечений—і всідло.Гаразд,щоконянерозсідлав.Вискочивздолини—свиснула
татарськастрілабілявуха.
— Гей, забродо! — гука мурза, важко зводячи дух. —Де тобі битися з Гасанбеєм. Хоч і сам одягай на шию аркана та біжи за мною на продаж!
Стрепенувся Голота, блиснув очима.
— Спасибі, Гасанбею, що сам до мене прийшов! Тільки ж гляди: ще ти козака в неволю не взяв, а вже й пощитав за нього гроші.
З тим словом намірився та як гримне з пищалі!
Заіржав татарський кінь, звалився, мов косою підтятий.
Не встиг мурза скочити з сідла — заорав з розгону носом землю. Аж завищав од такої нарóги. Як не схопиться на рівні ноги, як не сипоне стрілами!
Вп’ялася одна стріла козакові в щоку, побігла кров
цівкою. Вирвав Голота стрілу, жбурнув геть.
— Чуєш, старий! — гукає. — Мабуть, ти між козаками не
бував, козацької каші не їв, козацьких звичаїв не знаєш!
Та й кинувся на Гасанбея, одбиваючись од стріл нагайкою. То не степовий орел каменем упав згори, нагледівши ситого ховрашка поміж ковилою. То козак Голота перейняв мурзу, накинув на шию аркана, зв’язав руки й ноги.
— Якби не Максим, — каже, — була б тобі, вражий сину, з душею розлука! А так — їдьмо на Січ! Візьму з тебе викуп, який сам схочу. Оддаси мого побратима, ще й три сотні невільників з ним. А пручатися будеш — більше заплатиш!
Прив’язав мурзу до коня, сам позаду сів і поїхав степом, співаючи:
Ой ти ж поле, поле кіліїмське!
Бодай ти літо й зиму зеленіло,
як мене в лихій годині сподобило!
А козаки щоб довіку гуляли,
хороші мислі мали,
воріженьків під ноги топтали!
